Український герой

У нормальних країнах герої з’являються самі. В ненормальних цих героїв шукають. А не знайшовши — вигадують. Бо не можна без героїв. З кого будуть брати приклад діти, на кого рівнятиметься молодь, ким пишатимуться ветерани? Найбільше клопоту з героями живими.

У нормальних країнах герої з’являються самі. В ненормальних цих героїв шукають. А не знайшовши — вигадують. Бо не можна без героїв. З кого будуть брати приклад діти, на кого рівнятиметься молодь, ким пишатимуться ветерани? Найбільше клопоту з героями живими. Вони після того, як їх героями оголосять, починають чомусь вести антигромадський спосіб життя, пиячать і таке інше, одне слово, з величезним задоволенням ганьблять свій же світлий образ, створений пропагандою. Тому герой має бути десь далеко. Щоб не можна було його зустріти в сусідньому гастрономі й пересвідчитись у його кулінарних уподобаннях. Щоб тільки легенди ходили. Хоча й легенди можуть бути різними. Як не малюють нам образи тих, що на чорних мерседесах у супроводі міліції з мигалками по країні гасають, все одно ми їх не любимо і не полюбимо ніколи. Герой має бути наш, близький до народу, такий як ми. І одночасно далекий. Взагалі найкращий герой — мертвий. Той, що загинув геройськи за святу нашу справу. Ніби з цим немає проблем. Хіба мало гине нашого народу щодня під колесами авто, від сокири п’яного сусіда чи після випадання з верхнього поверху? Не ліпиться з таких світлий образ. А ті, з кого ліпиться, вперто не хочуть вмирати, а навпаки — охороняють себе з кожним днем все сильніше. І тут випадок нагодився для нашої влади. Зручний і задарма. Телеоператора нашого американці вбили в Іраку. Ось він — український герой, що віддав своє життя за справу правди. За те, щоб люди все бачили таким, як воно є. Оператор загиблий і справді герой, професія у нього така. Тільки неточність одна вкралася в розтиражований образ. Телевізійник-герой, який, як ми тепер взнали, вже багато років працював з камерою в усіх «гарячих точках» світу, представляв зовсім не українське телебачення. Він вже багато років працював на зарубіжне інформагентство, жив за кордоном і українським журналістом був лише за паспортом. Саме зарубіжне агентство посилало його в різні кінці світу, забезпечувало апаратурою і зв’язком, саме агентство платило журналісту дуже високу зарплату плюс страховку

. Так, страховку, завдяки якій сім’я загиблого телеоператора не матиме матеріальних проблем. І нема чого було просити вибачення американцям перед українцями за випадково вбитого ними журналіста, бо вбили вони свого. Помилка вийшла — на війні як на війні. А наші? Наших там не було жодного дня і жодної хвилини. «Герої» наших телеканалів, репортери наші мужні були всі за кордоном Іраку. Десь близько, але не там, де стріляли і кидали бомби. За годину після загибелі оператора-українця його російський колега знімав для російського ТБ місце події, передавав прямий репортаж. І ті, хто це бачив, розуміли, що на місці загиблого міг бути і росіянин, і араб, і грек, і француз. Українця там тільки не могло бути. Бо наші «герої» передбачливо розмістилися за кілька сот кілометрів від Багдада. Тепер нам розповідатимуть про героя-телеоператора, який став таким не завдяки, а всупереч нашій системі. Яка не здатна ні створити, ні навіть вигадати героя. Прикладу загиблого журналіста вже давно слідують наші співвітчизники без всякої пропаганди. Вони мільйонами їдуть з України за кордон. Не героями ставати, грошей заробити. Бо тут ні першого, ні другого.