Віза в Магадан

Наш Президент по Америці їздить. Приймають там його, переговори ведуть. Все, як належить. Нічого особливого, аби шалено з цього приводу радіти.

Мовляв, нашого посадили у крісло у Вашингтоні, а сусідський тільки стояв. Нас обіцяють поприймати в усі організації, а їх не дуже. І що з цього? Чим наш Президент гірший за американського, щоб бути таким щасливим від наданої честі? А якщо росіян та білорусів у США не так чемно вітають, то це тому, що бояться. Нас вже давно не боїться ніхто. Ми прості й передбачувані, як бразильський телесеріал. Нас можна «розвести» повідомленням про майбутнє членство України в міжнародних торгових та військових організаціях. Ніби від цього у нас ціни стануть нижчими чи оборона міцнішою. Скоріше навпаки: хто був у Європі, знає, які там ціни, а честь повоювати за інтереси США де-небудь в Азії чи Африці видається не дуже привабливою. Згадав з такої нагоди кількох добрих знайомих, які років з десять тому скористались нагодою та понабирали собі почесних і наукових звань та ступенів, стали членами купи організацій. Причому не безплатно. Коротше, поводилися, як нині поводиться наша держава. Згодом прийшло розуміння, що членство в академії чи ступінь доктора наук не позбавляє від обов’язку працювати. Поки одні клопоталися про почесні дипломи та посвідчення, інші заробляли гроші й мають тепер спокій без усяких титулів. Не проситися має наша держава до всіляких міжнародних організацій, роками принижено оббиваючи пороги, а жити і працювати так, щоб ті організації самі до нас бігли, просили-припрошували, аби ми туди вступили. А ми б неквапом думали, чи воно нам треба. З візами для європейців та американців і взагалі сміх. Таке враження, що вся Європа вкупі з Америкою тільки й робила, що займала зранку чергу до посольства України, аби одержати візу. Що насправді не зовсім так. Якщо й ходить хто регулярно до наших посольств та консульств, то це наші ж люди, які спромоглись свого часу втекти за кордон і одержати громадянство, а тепер їм треба назад до родичів чи ще в яких справах. Так що з будівництвом нових злітних смуг у наших аеропортах можна не поспішати. Для американця неукраїнського походження безплатна віза до України приблизно те ж саме, що для нас безплатна віза на Чукотку. Що ми там забули? Тож не варто особливо радіти успішній поїздці нашого Президента до Америки. Хто там був, той знає, що як би не було у тих США добре, все одно доведеться повертатися. І самому вдома вирішувати свої проблеми.

День охоронця

З’явившись у нові часи, ринкова економіка, вільне пересування по світу, демократія та інші ознаки цивілізованого життя не позбавили нас бажання відзначати так звані «професійні» свята, встановлені ще за комуністичних часів.

А навіщо відмовлятися від приводу ще раз один одного привітати, а коли є бажання, ще й посидіти з цього приводу за добре сервірованим столом. Лише по собі одному нарахував до десяти професійних свят, з нагоди яких я можу цілком законно приймати привітання та піднімати келих. Але ж тільки про себе думати негоже. Про інших слід дбати, про тих, хто не встиг одержати роботу, відзначену в календарі професійним святом. Ніби і не забули нікого колишні наші керівники, встановивши свята від Дня медика та вчителя аж до Дня працівника лісу, під який можна підігнати аж занадто широку групу населення. І все одно життя розвивається, з’являються нові роботи, яких не було у вісімдесяті роки минулого століття. Наприклад, чому немає Дня системного адміністратора або Дня програміста? Їх же тепер набагато більше за хіміків чи залізничників. Звичайно, якщо не зараховувати до хіміків усіх, хто «хімічить», а до залізничників усіх, хто має відношення до рейок. А скільки ще є нових професій, про які ми не знаємо або знаємо мало? Хто цих людей зненацька привітає, з приводу чого вони збиратимуть корпоративну вечірку? Я не про привід для вечірки взагалі, його знайти — не проблема. Я про рівень цього приводу. Про те, що і ми не гірші за інших, і про нас сказано у календарі, й нас привітає з нашим днем хтось із перших осіб держави. Найбільше шкода мені охоронців. Вони ж тепер повсюди. Куди не зайдеш, всюди зустрінеш мужчину в уніформі або без неї, який запитає, куди треба, і не пустить, якщо не можна. Мужчин цих, мені здається, вже не один мільйон. Може, і менше, але навряд. Не буду згадувати про доцільність існування такої кількості охоронців. Все очевидно: з’явилась власність — з’явилась охорона. А оскільки власності у нас стає все більше, охоронці потрібні всім і всюди. Навіть сарай побудувати без охоронця не можна, бо вкрадуть уночі цеглу. Або сам сиди ніч біля тої цегли, або винаймай когось. Внаслідок цього охоронці у нас розмножуються швидше за китайців та індійців разом узятих. Вони всюди — здорові, молоді в основному люди, які просто стоять або сидять на посту. День у день, роками, десятиліттями. Згодом на пенсію підуть заслужену. І це не тільки у нас так, у всьому світі тих охоронців стає більше, ніж людей. Маю на увазі тих, хто не охоронці. То чому б новому, щойно обраному парламенту не встановити нарешті офіційний День охоронця, аби ці люди мали своє свято? Не буде такого. Тому що тоді тому ж депутату, який тепер ходить не інакше, як у супроводі дебелих молодиків із навушниками, доведеться раз на рік вітати їх, казати, що бажає їм здоров’я і успіхів у праці. А як він це скаже, коли він бажає здоров’я насамперед собі самому та своєму майну, яке ці охоронці і оберігають. Первинне те, що охороняють, а ті, що охороняють — це так собі… Тим більше, що кожен охоронець є потенційним Мельниченком. Тобто може в разі чого розповісти, кого саме і де саме охороняв, що вони при цьому робили і про що говорили. Те ж саме і з матеріальними цінностями. Складно це все. Тому не буде у нас Дня охоронця. Не положено їм. Нехай чужі свята охороняють.

Заява уважного читача

Уважний читач — головний біль для політиків, які дають інтерв’ю. Чим більше політик відвертий, тим легше йому «проговоритися», розкривши справжні методи роботи, про які не прийнято говорити широкій публіці.

При нинішньому рівні журналістики практично будь-яка публікація в пресі може бути використана проти її авторів і героїв. Не став би нічого писати, якби випадкові «застереження» у пресі не стосувалися найголовнішого — нашого суду. Органу, що покликаний захистити наші законні права, керуючись винятково законом і більше нічим. Здавалося, при новій владі так і повинно бути. Але щось утримувало мене дотепер від бажання бігти до суду і заявляти про захист своїх неодноразово порушених прав. Виявилось, що стримувало правильно. Підтвердив це не хто-небудь, а сама шановна Юля Тимошенко, керівник нашого уряду. В опублікованому днями інтерв’ю Юлія Володимирівна багато чого наговорила. Дозволю собі вирвати з контексту лише два речення, нею сказаних: «Вгадайте з трьох разів, хто в цьому випадку переможе в судах? Правильно, той, хто має адмінресурс сьогодні». («Дзеркало тижня», 16 квітня). Отакі речі говорить наш нинішній прем’єр-міністр про наші суди. Зрозуміло, що вирвалося у людини в запалі дискусії, не вичитали інтерв’ю як належить перед публікацією. І вийшло, що керівник уряду привселюдно оцінила суд, можливо, проговорившись. Нічого, Юліє Володимирівно, ми і без вас здогадувалися про методи роботи наших судів. Нічого нового ви нам не повідомили. Тут інше цікаво. Після публікації інтерв’ю минув майже тиждень. І всі мовчать. Судді не ображаються, не говорять про захист свого доброго імені, не вимагають від пані Тимошенко спростувань… Скоріше за все, «одкровення» прем’єр-міністра просто не помітили. Інше шукали в цьому інтерв’ю, а оцінку судів сприйняли як належне. Тим більше, що є прецедент набагато серйозніший. Пригадуєте засідання Верховного Суду щодо результатів президентських виборів, яке телебачення показувало в прямому ефірі? І про нього вже проговорилися. У статті «Закулісна історія революції», вміщеній у польській газеті, учасники круглого столу, що проходив у дні «помаранчевої революції», згадують переговори Ющенка, Кучми, Януковича і міжнародних посередників: «Усі зійшлися на тому, що рішення про повторні вибори і про форму їхнього проведення прийме Верховний Суд» («Газета виборча», 18 квітня). Ось так! Дяді у красивих мантіях, виявляється, лише виконали рішення, прийняте на закритих переговорах. Показані нам «суперечки сторін» у Верховному Суді виявилися просто спектаклем для наївної публіки. Утім, це стосується у нас практично всіх судових засідань. Верховний Суд просто додержувався давно прийнятої практики. І знову ні тобі спростувань, ні високих слів про всякі там «презумпції» й «верховенство закону». Проговорилися і мовчать. Думають, що народ не помітить. Помітить. На тобто у нас є уважні читачі — головний біль для політиків. Не тільки помітять, а ще й іншим розкажуть. Щоб не дивувалися в разі чого.

Фальшива Надія

Ну про те, що Надя Савченко після виходу із тюрми виявилася не героїнею, а чимось іншим, ви і без мене добре знаєте. Я про інше хотів.

Про те, що упродовж двох років перед нами розігрували грандіозний міжнародний спектакль. І якби у його «героїні» було хоча б трохи клепки у голові, цей спектакль тривав би і досі. І багато хто сприймав би його всерйоз! Я вже давно казав у вузькому колі, що усі наші «революції» є насправді добре чи не дуже розіграними виставами, а їхні «герої» — підставними особами, які діяли за вказівкою «режисерів». Чому «у вузькому колі»? Тому що наше суспільство наскрізь просякнуте нав’язаними йому міфами і вірить у всяку фігню. Різниця лише в тому, що одні вірять у фігню комуністичну, інші — у «патріотичну», а про те, що усе це «вариться» на одній кухні, не здогадуються. І спробуй кому про це скажи! Назвуть ким завгодно, ображатимуться. Ну це таке, мені не звикати. Головне — усі продовжуватимуть вірити у «героїв» усіх цих спектаклів. Спробуйте скажіть комусь, хто не з Рівного, що Олександр Музичко — це дрібний рекетир, який «воював» лише на території дешевих забігайлівок. У Рівному можна — усі ж його знали. Хоча вже почали забувати. Називають «героєм», аби чого не вийшло. Або скажіть кому, що Василь Червоній — дрібний комсомольський дружинник із садистськими комплексами. Теж обуряться, скажуть, що герой, хоча жодного прикладу «героїзму» не наведуть. Можу продовжувати, але і так зрозуміло — «героїв» для нас роблять іноземні професіонали. А ми цим професіоналам віримо як тим численним «цілителям», які продовжують процвітати, користуючись загальним невіглаством. Шкода, але усі «герої майдану» виявилися «пшиком». Не вірите? Почитайте списки загиблих — там немає жодного із тих, хто хизувався на сцені та закликав «до боротьби». Загинули обмануті ними, і через це стає ще більш гірко. І тепер на війні гинуть зовсім не ті, що дурять вам голову у щотижневих телевізійних шоу. Ці прекрасно виживають. І що цікаво, якщо навіть показати народу, як ці герої цілуються з Путіним, народ все одно не повірить. Скаже, що то вони «виконують завдання». Який висновок? Спробуйте не вірити у тих героїв, яких вам пропонують по телевізору. Будьте героями самі. Хоча б у малому, а потім саме піде. Не хочете? Ну тоді не ображайтесь. Чекайте нової «надії».

Гербом по пальцях

Чи знаєте ви, що найбільше непокоїло нас усіх в останні роки? Тільки про гроші не треба. Їх завжди не вистачає. Я про високе, духовне, можна навіть сказати, патріотичне.

Минулого тижня на спекотному майдані поряд із приміщенням обласної влади мужньо впрівало кілька громадян цивільної зовнішності. Впрівали не просто так, а з гаслом. Гасло, спрямоване у північну далечінь колишнього єврейського цвинтаря, вимагало для нашої області української символіки. Як було не порадіти за цю групу мужніх людей! Не полінувалися у будній день покинути господарство десь у районі, приїхати до обласного центру і вимагати символіки. Добре, що вони не робили це у рідному селищі міського типу. Уявіть картину: порожній майдан з добре вичищеними слідами пам’ятника Леніну, на якій група людей зненацька вимагає символіки. Ви десь таке бачили? Отож. Повернімось назад і знову звернемось до активістів, які вказали нам на неприпустиму помилку в нашій спільній біографії. Як ми могли всі ці роки спокійно жити, працювати, відпочивати, всякими різними справами займатися без обласної української символіки? Особисто для себе я виправдання вже знайшов. Не я один був таким несвідомим. Вся наша патріотична громада на чолі з відомим провідником бабусь і хуліганів також цю справу пропустила повз себе. Чому вони не закликали нас до тої символіки раніше? Чим займалися довгі шістдесят п’ять років існування нашої області як адміністративної одиниці? Ми ж знаємо, що іще діди наші й прадіди, славні поліські козаки і козачки, тільки й мріяли все життя про те, щоб Указом Президії Верховної Вади УРСР від 1939 року була утворена Ровенська область, а гідні нащадки козацького роду вибороли за шістдесят п’ять років по тому в безстрашному стоянні біля адміністративної будівлі для цієї області справжній український герб. Не здивуюся, коли який-небудь патріотично налаштований науковець із тих, що байдикують по краєзнавчих музеях, знайде старовинний рукопис, в якому козацький отаман, перед тим як загинути під Берестечком, заповідав своїм прапрапрапрапрапраправнукам затвердити український герб для майбутньої області. Скажете, що все написане вище є маренням божевільного і глузуванням над справжніми проблемами, які непокоять нині народ? І будете неправі. Тому що це не я вимагав для області нового герба. Це народ вимагав. Який народ? Теж не до мене запитання. Йдіть з ним до обласного начальства, яке не знайшло собі іншого клопоту, ніж герби затверджувати. А що він вам заважає, той герб? Жили досі без герба? І далі жити будете. Тепер з гербом. Куди його причепити, запитаєте? А хоча б на стіну, де ваш начальник замість Кучми терміново Ющенка повісив, відбиваючи собі пальці від поспіху. Тепер нехай і герб обласний туди ж повісить. Пальці витерплять.

Зорян

Уперше я побачив його років із десять тому. Не його самого, а портрет на великому рекламному щиті у центрі столиці. Зупинюсь, аби дещо пояснити. Є у пострадянських країнах такий бізнес — заробляти на марнославстві. Це коли людина прагне бути знаменитою, але не має для цього здібностей. Вищеназваний бізнес пропонує такій людині за її гроші славу на будь-який смак. Хоч по телевізору можуть щодня показувати.

Хоч на обкладинках журналів портрети друкувати, а потім ці обкладинки на білборди розвішувати. Так-от саме на такому білборді я його вперше і побачив. На кольоровому фото він був у "костюмі Шумахера", тодішнього чемпіона світу з автоперегонів. Хто цими перегонами цікавиться, знає, що кожен охочий може купити (дуже дорого) повне екіпірування будь-якого автогонщика. Так ось наш герой купив вбрання Шумахера і знявся у ньому для журналу. Але вразило мене не лише це. Головним було обличчя під автогоночним вбранням. На цьому обличчі був практично повний список симптомів усіх основних психічних захворювань. Унікальна людина, — подумав я тоді, — і навмисно купив той журнал, аби почитати, хто такий оцей Зорян. Прочитане доповнило побачене — не людина, а живий посібник для психіатрів-початківців. Я не кажу, що цей Зорян точно хворий на голову, бо всі ми, як доводить наука, трохи страждаємо на той чи інший психічний розлад. Але щоб одразу стільки і в одній людині! У подальші роки я періодично зустрічав його портрети перед кожними виборами — Зорян куди тільки не висувався, але далі депутата Київської міськради так і не пішов, причому вдруге його вже не обрали. Та куди ж ти подінеш оцю кипучу енергію десятка психічних патологій? Особливо, коли до цієї енергії додаються гроші. Звідки? А яка різниця? Ну скаже він, що в нього сестра-бізнесмен чи друзі багаті, чи ще щось зморозить у стилі наших "чесних політиків". Звісно, що майдан без Зоряна не обійшовся. Не знаю, що він там робив конкретно, але за регулярністю потрапляння на сцену та у телекамери він був із перших. Власне, там практично усі такі були. Із відхиленнями. Бо нормальні люди по домівках сиділи, а там були усі такі. У хорошому смислі слова. Врешті Зорян потрапив у міністри замість публічно заарештованого. І став знаменитий, поїхавши за державний кошт до Непалу разом із близькою до себе жінкою. Власне, я не про це. Я про інше. Чому в нас до влади потрапляє усяка сволота, я приблизно розумію. Не можу зрозуміти іншого — чому замість тої сволоти до влади щораз приходить Зорян. Не лише цей, про якого нині мова. Бо ж усі наші "революціонери" — це варіанти Зоряна, хіба що патологій психічних на обличчі та у погляді менше. А далі все як завжди. Або умовний Зорян стає сволотою, або на його місце приходить та сама сволота. Не вірите? Подивитесь, кого назначать тим міністром замість Зоряна, і переконаєтесь, що я мав рацію. Якби ви знали, як мені хочеться помилитися хоча б цього разу. Але на жаль…

Вагітна дівчина

Чергове насильство у Миколаївській області, вчинене місцевими міліціонерами, навряд чи кого може здивувати.

Там, видно, клімат особливий. Тому стріляють, ріжуть, ґвалтують і вбивають у тих краях якось особливо. Тож і повідомляють потім про це не лише у напівграмотних зведеннях місцевих же міліцейських прес-служб, а й ледь не по усьому світу. Та я не про це. Теж мені новина! Навпаки — прогрес у роботі міліції. Самі зґвалтували, самі заарештували, самі повідомили. Мене в останній новині з Миколаєва вразив зовсім не злочин, характерний не лише для тих країв. Вразило одне слово. Слово це — "дівчина". Саме так було названо особу, що потерпіла від перезбуджених міліціонерів. Чому здивувало? Тому що слово "дівчина" остаточно втратило своє первісне значення і перетворилося у казна-що. Колись, історично не так давно, дівчиною називали особу жіночої статі, яка була незайманою, тобто не розпочала ще статевого життя. Згодом прогрес трохи змінив тлумачення цього слова і дівчиною почали називати особу жіночої статі, яка є незаміжньою. Тепер — нічого не розбереш. Дівчатами у тій мові, що звучить довкіл, є практично всі особи жіночої статі. Словосполучення "вагітна дівчина" уже нікого не дивує. Чому ні? За неофіційною статистикою дев’яносто відсотків українських жінок вперше вступають у шлюб вагітними. Нічого поганого у цьому не бачу, але ж варто з термінами визначитися! Коли тепер дівчина стає жінкою? Йде до того, що ніколи. І це не від нашої статевої розбещеності. Це від нашого повного невігластва. Від нашого небажання вийти, хоча б у мові своїй, із "совка", який нав’язується нам цілодобово усіма доступними засобами масової інформації. Не вірите? Тоді згадайте, як ви особисто звертаєтеся у разі потреби до незнайомої жінки? Тільки не треба казати, що ви у такому випадку звертаєтесь до неї "пані" чи "панна". Вибила комуністична дійсність це "панство" з вітчизняних жінок аж до не знаю якого коліна. Хоча у сусідніх державах, яких одну за одною приймають до Євросоюзу, цілком нормально називати жінку "пані", "фрау", "мадам" і таке інше. Навіть коли ця пані працює прибиральницею у вашому офісі. А що у нас? Не повертається язик назвати прибиральницю "пані Тетяно"? Чому не повертається? Загадка? Не скажіть! Нас десятиліттями привчали не поважати самих себе. І ми звикли. Відгукуємось в основному на звертання "женщіна" чи "мущіна". Я особисто намагаюся цього не робити. А коли той, хто називає мене "мущіною", таки повторює це втретє прямо мені в очі, я запитую, а звідки ви знаєте? Не задля жарту, а задля того, щоб той, хто звертається, подумав над тим, що сказав. Це інколи буває корисним. Подумає раз, подумає два, а потім звикне. А той, хто звик думати, набагато менше схильний до насильства у нетверезому вигляді. Він навіть може додуматись до того, що "вагітних дівчат" не буває. Почне намагатися розрізняти дівчат і жінок. Як результат — кількість випадків зґвалтування вісімдесятилітніх у північних районах нашої області трохи зменшиться. А щодо Миколаївської області, з якої ми почали, то і там процес розрізнення жінок і дівчат був би корисним. Поки потенційний насильник буде думати, хто перед ним, жінка чи дівчина, може, йому перехочеться?

Діоксин

Ще півроку тому слово «діоксин» знали лише фахівці-хіміки, котрі мали справу з речовиною під такою назвою. Потім, як це зазвичай трапляється, слово пішло гуляти країною.

Пішло не саме, а з подачі нинішнього глави держави, якого у вересні спіткала хвороба, в результаті якої офіційні портрети Президента дуже мало схожі на оригінал. Захворіти може кожен, це не гріх, а біда. Інша справа — звинувачувати у цій біді когось конкретно. Віктор Ющенко, як відомо, привселюдно заявив, що його отруїли і він знає, хто саме це зробив. Майбутній Президент навіть пообіцяв публічно назвати імена своїх отруювачів після виборів. Ще тоді сумнів закрався. Чому, власне, після виборів? Що зміниться? Якщо людина, якій повірила більшість народу, обравши своїм Президентом, знає правду, то цю правду слід сказати відкрито. У нас же відкрита, чесна, прозора влада. Чи не так? Для початку можна було б повідомити, про що саме говорив Ющенко з керівником СБУ на тій самій вечері, про яку ніхто б і не знав, якби не сліди на обличчі Президента. І як взагалі виглядає таємна зустріч керівника спецслужби «злочинного режиму» з головним проти цього режиму «борцем». Щось тут не так, щось не клеїться, щось викликає недовіру. Тим більше, що обіцяних імен зловмисників, які підсипали йому в супчик трохи діоксину, Ющенко так досі й не назвав. Причину дивного мовчання Президента підказало недавнє призначення підполковника СБУ на високу міліцейську посаду в Рівному. Про те, що новопризначений є підполковником вищеназваної організації, стало відомо тільки зараз. Тому що із СБУ (читай — КДБ) насправді не звільняють. Там працюють все життя і не завжди у цьому зізнаються. Така вже це організація — таємна спецслужба. Змінюються політичні режими, зникають і утворюються держави, відбуваються революції. Агентура залишається без змін. Знятого з посади після «помаранчевої революції» керівника СБУ на прізвище Смєшко не можна насправді звільнити з «органів». Він там буде завжди, бо занадто багато знає. Та й новий керівник СБУ Турчинов, не виключено, теж не є абсолютним новачком у цій галузі. На секретну роботу чужих не призначають. Сьогодні, у ці хвилини, відбуваються таємні зустрічі агентів з інформаторами. Так було, так є і так буде. Ніяка «люстрація», про яку заговорили було в пресі, реально неможлива. Поданий добре відомими нардепами проект закону, спрямований на боротьбу з «таємними агентами», написаний аж занадто юридично безграмотно. Аж занадто безграмотно. Складається враження, що цей законопроект навмисно писали так безглуздо, щоб його ніколи не прийняли. Згадуючи імена авторів «закону про люстрацію», одночасно розумієш, що прислів’я «на злодієві шапка горить» не під силу відмінити жодному парламенту. Так що забуваймо потроху слово «діоксин». Передумав наш Президент називати імена своїх «отруювачів». Видно, в Ющенка є серйозні підстави мовчати, забувши про те, що він сам нам публічно обіцяв.

Єврей — це звучить гордо!

Дивлячись телевізійні новини, мимоволі ставиш себе на місце героїв сюжетів, які утворюють інформаційну картину дня. Втішаєшся з того, що не твою оселю трусить землетрус, заливає повінь, зносить ураган.

Бомби терористів теж поки що рвуться не на наших вулицях, літаки падають на землю не в нашій місцевості. Так і розмірковуєш собі на дивані, як би стрибав з борту літака, що аварійно приземлився, або тікав від землетрусу, вхопивши в оберемок все, що вдалося винести у загальній паніці разом із найдорожчим — довідкою про присвоєння індентифікаційного коду. На палестинців із їхніми протестами взагалі дивишся як на рекламу жіночих бритв чи прокладок, які тобі не знадобляться ні за яких обставин. Аж раптом євреї виселяють своїх співвітчизників із їхніх осель, а ті не хочуть, не підкоряються попри повну безперспективність такої поведінки. І чого вони, запитується, протестують, чому хочуть залишитись жити саме тут, коли їм такі шалені гроші пропонують в якості компенсації? Для контрасту можна уявити бабусю із поліського села, яка відмовляється їхати з радіаційно зараженої домівки, кидаючи в обличчя військовикам чек на пару мільйонів гривень (саме стільки платять єврейським переселенцям). Бабусі тій справді гроші, вважай, ні до чого. Їй аби померти у власній хаті. Але ж у бабці є діти й онуки, які швидко переконають стару залишити домівку, аби одержати і поділити належні їй гроші. А потім — як хоче. Нехай, якщо хоче, повертається у своє порожнє село і живе там. А вони ще й за картоплею туди приїжджатимуть. Та це фантазії все. Наша середньостатистична людина й за набагато меншу суму готова кинути все і поїхати на інший кінець світу. Тому й дивують нас горді євреї, які не хочуть їхати із землі, яку зробили квітучим садом, із землі, яку мають віддати арабам, щоб ті там все зруйнували і зробили пейзаж схожим на пустелю. Не можемо ми зрозуміти тих людей, які свідомо(!) хочуть жити на землі своїх предків. Ті євреї, яким це не цікаво, продовжують населяти світ від Каліфорнії до Борщагівки. Чого перейматися — євреїв багато, землі у Палестині мало, та ще й араби повсюди. Не розуміємо ми, що євреї, наші споконвічні сусіди і конкуренти, подають сьогодні саме нам приклад того, як слід триматися за землю своїх предків. Немає у тих євреїв неозорих степів та безкрайніх лісів, повноводних річок та глибоких озер, мальовничих гір та довгих морських берегів. Все це є у нас. А у них — лише оті шматки пустелі, де жили їхні пращури. Ото дивимось ми на них і не розуміємо свого щастя. Нас бо поки не женуть із нашої землі. А якщо поженуть? Чи будемо ми так само протестувати, захищаючи свою землю? Не будемо. І не тому, що ми гірші за євреїв, а тому, що землі у нас немає. Вона у нас досі загальнонародна, тобто нічия. А на того, хто цю землю хоче мати у власності, більшість дивиться скоса, а «чесна влада» ще перевіряє тишком, чи бува не єврей. Не розуміючи, що сьогодні єврей — це для нашої людини чи не накращий комплімент. Бо єврей має землю і готовий її захищати.

На базар!

Коли люди у столиці чи деінде дізнаються, що я з Рівного, завжди запитують — що є у нашому місті цікавого? Брехати не вмію, тому відповідаю — базар! Запитують, що іще?

Відповідаю — базар! Потім знову те ж саме. Скільки ж у вас тих базарів? — дивуються. І тут вже я не знаю, що сказати. Справді, скільки у нас в центрі міста базарів? Як на мене, центру міста у нас немає взагалі — є базар, який плавно перетікає через центральні вулиці й заливає собою практично усю історичну частину Рівного. Причому це не музейний базар для туристів, як хтось немісцевий може подумати — це справжній живий базар, за межами якого життя потихеньку припиняється. Якби за нами спостерігали шпигуни з інших планет, то вони б вирішили, що люди в Рівному живуть лише для того, щоб сходити на базар. І так роками та десятиріччями — на базар і з базару. Такого немає більше ніде. Звісно, базари є навіть у Парижі та Лондоні, не кажучи вже про Луцьк, Житомир чи Хмельницький. Але навіть у колишньому Проскурові базар окремо, а місто окремо. А щоб місто і базар злилися назавжди — таке побачиш лише у Рівному. Чому так? Скажете, що «історично склалося»? Неправда. Усі базари світу однакові — якщо їх не зупиняти, вони розповзатимуться повсюди. Уявіть, як вигідно було б влаштувати базар на Шанс Елізе у Парижі! Скільки б там можна було брати за місце і скільки відстібувати ментам та бандитам? А у Києві Хрещатик дарма пропадає… Коротше, є у базарному феномені Рівного щось унікальне і неповторне. І я навіть знаю що саме. Тепер історія відкрита, тож кожен охочий може дізнатися, що до 1941 року наше місто було майже повністю заселене представниками народу, якому немає рівних у торгівлі. Тепер від народу того практично нікого не залишилось, а все решта збереглося. Бажання заробити грошей тут і зараз просто стоїть у повітрі нашого міста, спонукаючи людей продавати і купувати. І якщо той колишній народ обмежувала влада, встановлюючи суворі правила щодо того, чим, де і коли можна торгувати, то нинішніх рівнян жодна влада не зупинить. Бо вони самі — влада! Демократія у нас, чи що? І ніби розумієш, що окрім потреби купити чи продати, у сучасної людини є ще багато інтересів — від науки і мистецтва до спорту та освіти. Та поки пройдеш крізь цей базар, вже нічого не хочеш — ані науки, ані музики, ані спорту, ані ще яких розваг. Хіба що випить-закусить… І ніхто вже не пригадає, що на місці нинішніх базарів за клятих совєтів були спортмайданчики та місця відпочинку. Ніхто навіть голови не підніме, аби побачити руїни новенької колись спортшколи, територію якої чверть століття тому перетворили на «дикий ринок» чи як там його. І не зупиняють той ринок ані залізниця, ані колишній парк… І ніби набудували у місті торгових центрів, але базар від цього став же сильнішим! Що це за явище, що з цим робити? Можна було би туристів возити, але ж пропадуть вони у нетрях того базару, не знайдеш потім. Як ми з вами пропали. Я би ще тут багато написав, але не маю коли — ще на базарі сьогодні не був. 

Микола НЕСЕНЮК.